«А зараз жовтень, — подумав Степанов, — ну й німці, ну й організатори свого часу, вчитися треба в них і вчитися!»

— Вам у Москві машина потрібна?

— Це було б ідеально.

— А мені дуже потрібна машина тут… Днів на три-чотири… Давайте домовимось: я вам даю свою машину в Росії, а ви мені наймаєте лайбу тут.

— Пробачте?! Що я вам тут повинен найняти? — голос у професора став на якусь мить переляканий.

— Лайба — це автомобіль… На жаргоні.

— Ах, он як! І що це за жаргон?

— Молодіжний, я сказав би.

— Ага, добре, дуже цікаво… Звичайно, я готовий вам допомогти… Залишіть мені свій телефон, я передзвоню через п’ятнадцять хвилин.

Він подзвонив через дванадцять хвилин, сказав, що треба піти на вокзал і в «авісі» взяти малолітражний «сітроєн», попросив прислати записочку, бажано німецькою мовою, що машину орендовано для спільної роботи над новим рукописом професора.

— Це для податкової служби, — пояснив він, — якщо я їм дам довідку, ніби ви працюєте разом зі мною, назвіть себе моїм редактором чи консультантом, як хочете, то з мене цих грошей не стягатимуть з податків по гонорару і, таким чином, ви не почуватимете себе боржником… Яка у вас тема поїздки?

— Граціо.

— Пробачте?!

— Мене цікавлять деякі обставини, пов’язані з загибеллю Леопольдо Граціо.

— А, цей мільйонер, експлуататор і спекулянт?! — професор засміявся. — Не зачіпайте нас дуже, Дмитре Юрійовичу, ми теж уразливі.

— Дуже не буду, Герберт Васильович, спасибі вам величезне. Що мені взяти з собою для «авісу»?

— А нічого. Права. Я продиктував клерку номер свого рахунку, він уже перевірив у банку, так що сідайте за кермо і їдьте.

Спустившись униз, Степанов віддав портьє ключ, той метушливо простяг йому аркушик паперу.

— У вас весь час було зайнято, вам кілька разів дзвонила дама з аеропорту…

Степанов прочитав: «Я полетіла на Сіцілію в справі нашого спільного друга. Повернуся, точніше, повинна повернутися завтра вдень. Марі».

«Ми з нею їдемо по одній дорозі, — подумав Степанов, розплачуючись за готель, — жаль, що вона до мене на заїхала. А може, це й на краще».

Він помітив у кутку холу молодого чоловіка, що аж надто зосереджено читав газету, але судячи з того, як його ліва нога відбивала такт, було зрозуміло, що новини його не дуже хвилюють, мабуть, недавно працює в таємній поліції, тільки-но почав оволодівати високим мистецтвом зовнішнього спостереження…

62

22.10.83 (14 годин 47 хвилин)

Машин на дорозі було мало, вільні три ряди, швидкість обмежена до ста тридцяти кілометрів, більше ані-ні, тутешня поліцїя безпощадна, двадцять франків, і ніяких розмов; ховаються, як і наші, рідненькі, з радарчиком за крутим поворотом, без пояснень, гроші на бочку.

Степанов поспішав проїхати якнайбільше до четвертої години, потім дорога захрясне машинами, на щастя, закінчився туристський сезон, немає тисяч машин з причепами, катерами, байдарками, клітками з поні, немає забарливих голландців, шалених водіїв з Рима, жорстких французів, які їздять хвацько, але нічого не скажеш, строго по закону; вимогливих німців, які впираються мордою свого потужного «мерседеса» в аад твоєї машинки, спробуй не дати йому дороги — промчить мимо на двохсоткілометровій швидкості, і сліду нема…

Степанов і в дорозі не припиняв роботи, умудрився працювати і на автомагістралях: кермом управляти легко, друга рука вільна, тримай собі диктофончик і наговорюй сюжети, замітки, заготовки розділів до наступної книжки.

Він. знав, що до Цюріха автострада нова, прекрасна, можна працювати з насолодою; потім дорога увіллється в місто, через кожні сто метрів покажчики, які допомагають водієві не збитися з дороги, але тут уже не подиктуєш, хоч пішохід дисциплінований, бабусі не біжать під колеса, червоне світло — закон, порушити його просто неможливо, бо це викличе таке здивування у перехожих, що людина готова крізь землю провалитись (мабуть, подумав Степанов, найвища повага до закону досягається тоді, коли людей дивує вчинок, що суперечить прийнятим у суспільстві правилам, а подив передбачає відторгнення чужака від суспільства).

Берн проїжджати не довелося, дорога легко обгинає маленьку столицю мальовничої країни., а звідти він уже погнав до Сен-Готарда, промахнув довжелезний тунель і опинився в італійській частині країни; передачі по радіо йдуть італійською, змонтовані по-іншому, ніж у цюріхсько-німецькому регіоні і лозанно-французькому: музика, без упину музика, яка переривається захопленими коментарями дикторів — чи то реклама прального порошку, чи повідомлення про воєнні сутички в Сальвадорі, чи інформація про новий роман секс-бомби Бріжіт Бардо.

Степанов знову ввімкнув диктофон, почав повільно наговорювати план наступної роботи.

В Аскону він приїхав, коли смеркалося, збився спочатку з дороги, поїхав у Лугано, подивувався, як це місто різниться від інших швейцарських міст, немов шматочок Італії перенесли сюди; навіть регулювальники на площах картинні, наче опереточні статисти чи відставні політики, яких гризе потайна пристрасть — хоч чим-небудь, аби керувати.

Тут було набагато тепліше, ніж у Лозанні, не кажучи вже про Цюріх і Берн; пахло морем, хоч його не було, але мертво-чахла сталева гладінь озера; височіла Монте-Веріта, гора правди, де на початку століття оформився як рух європейський авангард; родоначальниками його були російські художники; переморгувалися вогники на набережній; все ще лунала музика; у тратторіях та піццеріях було повнісінько людей, але мова переважно німецька, італійської майже не чути.

Степанов лишив машину неподалік від набережної, спустився у піццерію, замовив спагетті по-неаполітанськи, з підливкою із шампіньйонів, з сиром і помідорами, поклав на стойку бару монету і попросив дозволу подзвонити: вусатий хазяїн у накрохмаленому фартусі підсунув телефон, поцікавився, яке вино питиме гість, Степанов відповів, що не питиме вина, воду; попросив довідкову книгу, легко знайшов телефон Софі Сфорца-Руїджі, набрав номер, почув співучий італійський голос, відрекомендувався і попросив призначити зустріч.

— Але я погано розмовляю англійською, — відповіла синьйора Сфорца-Руїджі. — І потім, про що ви хочете з нами розмовляти?

— У мене є пропозиція для вашого чоловіка…

— Сценарій?!

— Так.

— Але він уже не працює, він хворий…

— Тоді, може, сеньйор Руїджі порадить, з ким мені варто переговорити. Джульєтта сказала, що він дасть дуже розумну рекомендацію.

— Але Джульєтта не дзвонила нам…

— Добре, я спробую ще раз поговорити з нею.

Він познайомився з Джульєттою, чарівною актрисою, в Мадріді на телебаченні; вони вдвох вели передачу, подібну до тієї, яка називається в нас «Доброго ранку»; потім часто дзвонили одне одному; в голосі Софі Сфорца бринів страх; Степанов зрозумів, що без рекомендації його не приймуть, а йому необхідно побачити цих людей, він просто не має права їх не побачити.

… Джульєтта, на щастя, була вдома, в Римі, обіцяла відразу подзвонити Сфорца.

… За годину Степанов зупинив машину біля невеличкого особняка в горах, над озером; цокотіли цикади; він спершу навіть не повірив вухам своїм, усе-таки жовтень; якась дивна пташина співала в ліанах; господи, як усе схоже на Абхазію, подумав він, тільки тут немає доброго Алябрика, веселого й галасливого бармена з пансіонату «Апсни».

Він подзвонив у двері; в передпокої спалахнуло світло; хтось припав до вічка; холодно клацнув замок; другий; на порозі стояв високий, ще молодий чоловік у білому костюмі.

— Проходьте, — сказав він чудовою англійською, — ми чекаємо на вас.

У великому холі було похмуро, одна лише настільна лампа; двері на веранду відчинені; там сиділа жінка, як дві краплини води схожа на покійну Франческу, тільки сива, хоч обличчя молоде. В її довгих, дуже тонких пальцях був затиснутий довгий мундштук, сигарета теж довга, яскраво-жовтого кольору; пальці ледь тремтіли, хоч вона старанно намагалася це тремтіння приховати.